Художник Сергій Радько розповів про філософію глиняних глечиків та про народне мистецтво

Сергій Радько – художник-монументаліст, гончар та філософ вважає, що саме народне мистецтво, які народжується в селі, має презентувати Україну, бо є більш глибинним, ніж професійне.

У Сергія Радько – будинок в селі, як то має бути, є господарство. Постійно жити в селі у нього не виходить, але вважає його місцем своєї сили, планує насадити у дворі магнолій та поставити свої скульптури.

Глину для гончарства він копає в кількох метрах від будинку, і вбачає в цьому щось філософське.

– Глина –  це земля, це – тіло. До глечика стінки, глечик сам із глини, а те що в середині – це вміст. Глина – прах. Із праху робиш щось. Я сповідую таку позицію, як селяни. Глина, солома, вода, дерево – це те що нас оточує. І те що ми не можемо не любити, – говорить він.

Художник каже, що живописом займається, як «приречений». З 11 років його вчили, як креслити прямі лінії, ламані, робити заливки…

А в глині, каже, все набагато простіше. «Лагідно і зрозуміло». Гончарне коло йому ніколи не наскучує, воно надихає.

– Горщик, глечик, макітра…  Тобто, це скупий асортимент,  який можна назвати ніби ремеслом, але мені здається, що це – безмежна галузь, безмежна царина для творчості, – говорить майстер.

Сергій Радько розповідає, що творити глибокі речі він робить саме на гончарному колі, а коли відходить від нього в його творчості з’являється щось легковажне.

– Найглибші – це, коли ти просто робиш найпростіше на гончарному крузі, і в цьому процесі знаходишся. Ось така от медитація своєрідна, – говорить він.

Накопавши глини в лісі, Сергій додає до неї трошки глини слов’янської – дуже тугої. І починає ретельно вмішувати.

– Це класичний любительський підхід – непрофесійний. Коли ти собі бавишся ніби, але при тому і переслідуєш процес технологічний. Це знаєте як кажуть: «ліпиш як ластівка гніздо ліпить», – каже Сергій.

За півгодини суміш готова, і художник починає гончарювати.

Крутить гончарне коло, робить центровицю. Каже, що найважче навчитися саме ставити «центр». Процес і дійсно виглядає якимось медитаційним та захоплюючим.

– Коли я вчився у діда, тут у Каневі, у гончаря, він казав: Ти не будеш гончарювати! Чому не буду? Це – рабство, – каже майстер.

Глина вийшла тугою, виріб зламався, і художник почав його переробляти. Коли рухається, і вже скоро ми бачимо на ньому глечик, до якого гончар приєднує ручку, схожу на стебелинку.

Професійне мистецтво красиве і потужне, мені здається, в більш зрілих таких цивілізаціях. У нас же, наприклад, в Україні професійне мистецтво не може настільки презентувати Україну. Воно кволе, на мою думку, воно прагне щось зробити, але воно кволе. Воно фрагментарне. Воно мусить розвиватися, але воно мілкувате. А народне мистецтво – це такий ключик до філософії правди, мені здається. Найглибші коди якісь, вони все таки заховані в тому неусвідомленному мистецтві наших пращурів. І ті коди, вони дуже монументальні і дуже змістовні. І я їх там бачу і тому воно мене приваблює. В професійному мистецтві я більше бачу, артистизм. Там немає глибини, багатошаровості немає. А тут же вибудувана ціла структура, яка не дуже пошанована на широкому рівні, але, на мою думку, саме там захована глибинна правда про нас, – розмірковує Сергій.

Майстерня художника вся заставлена різними глечиками, макітрами та дивовижними скульптурами. Відчувається в цих виробах якась первинна сила та, напевно, мудрість.

Художник пояснює, що народне мистецтво завжди  було дуже пов’язано з природою.

– Матеріали  народного мистецтва – вони всі дуже поширені. От солома, якщо ткацтво, то льон, коноплі. Це те, що люди мали в себе в близькому контакті, те що люди вирощували. Глина, от як зараз, за 10 метрів від хати відходите, і ось тобі – глина, можеш накопати. І через те народне мистецтво і село нерозривно пов’язані, нерозривні. Через це мені хочеться бути в селі. Я відчуваю, що так воно має бути, – говорить Сергій Радько.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.