Великодня експедиція на Івано-Франківщину
Весною 2014 року кілька експедиторів з Музею Івана Гончара відправилися на Івано-Франківщину у Надвірнянський район з метою дослідити та записати великодні традиції народу, які ще збереглися.
У пошуках традицій експедитори ходили по селах, знайомилася з місцевими мешканцями та священиками. На Прикарпаття за традиціями приїхали не дарма, бо вважається, що саме тут вони збереглися краще, ніж в будь-якому іншому регіоні.
Як зауважують експедитори, Радянський Союз сюди прийшов значно пізніше, лише в повоєнний час, а місцеве населення як могло протистояло атеїзму.
За церквИ боролися священики та прості селяни.
– Закрито було церкву стареньку, музей були зробили. Ми ходили вибивали церкву ось цю першу стареньку, що відси від нас. Але ви все одно збиралися і співали. Збиралися і ходили, й такі були жінки бойові, що вони не далися, ми не дали церкву закрить, – розповідає місцева мешканка, літня жінка.
Сьогодні ходити в церкви та святкувати Великдень людям ніхто, звісно, не заважає. Але з’явилася інша проблема – народні традиції під впливом європейської маскультури втрачаються. Глибинна культура замінюється на кітч.
Одна з експедиторів наводить приклад, який вичитала в польському журналі: турист купив у Ватикані (!) фігурку Божої Матері, яка підморгує.
Тому й приїхали експедитори у Надвірнянський район за справжніми народними традиціями святкування Великодня. Для цього поселилися у місцевих мешканців. Люди з Прикарпаття люблять та вміють приймати гостей.
Один з експедиторів не міг спати на м’якому дивані через болі в спині, то попросився лягти на підлогу. Господарі не змирилися з цим, і принесли новий диван – твердий.
Гостинність – це також одна з місцевих традицій.
В одній з таких гостинних хат живе справжня народна майстриня. Таке вже навіть в музеї не побачиш, а на ринку точно. Вишиті подушки, сорочки, килими, рушники. Тканину ця пані робить на ткацькому верстаті, так само як робили наші прабабці багато років тому.
– Ну я люблю це. Не можу я без цього, не можу я без цього і все. От я вже така стара, а без цього не можу, – говорить майстриня.
Далі пошуковці традицій дивляться, як жінки роблять писанки. На підігрітих яйцях викарбовують розтопленим воском орнаменти і кладуть їх у фарбу.
– Я скільки вже маю практики, що в мене багато священих писанок, ні одна в мене не лопнула, – пишається одна з писанкарок. Але є один секрет, додає вона – писанка має бути посвячена.
Жінки розповідають гостям про стару великодню традицію: перед святом дівчина дарувала хлопцю, який їй подобався, писанку. А на Великдень хлопець мусив ту писанку «відтанцювати» з тою, хто її зробив та подарував.
Випічка пасок тут також супроводжується певним ритуалом. Жінки хрестять пічку, співають і лише після того починають випікати свої витвори мистецтва – високі, рум’яні, прикрашені квітами з тіста.
– А яке свято найбільше у вас? От для вас яке найбільше свято? – питають гості одну з господинь.
– Ну то Пасха, Різдвяні свята
– Пасха? А що краще Різдвяні свята чи Пасха
– Пасха Пасха…
– Пасха все таки – це найкраще, а чому?
– Ну я знаю, тепленько, літо, позацвітало все, весело.
Експедитори підкреслюють, що всі ці традиції, які зараз пов’язуються з Великоднем, є ще дохристиянськими, які з часом трансформувалися, а під час радянської влади нещадно знищувались. Тому зараз традиції втрачають своє первинне значення, сакралізаційну форму, так би мовити. Святе стає просто красивим, модним та веселим.
Але місцеві кажуть, що з того часу, як тут перестали забороняти церкву, вони старалися відновлювати старі звичаї.
Один з найяскравіших – фестини. Танці та розваги на сам Великдень, після служби біля сільської церкви. Традиція – влаштовувати гаївки, коли всі навкруги танцюють, співають і водять хороводи – збереглася ще з язичницьких часів. Люди раділи, що настала весна, ожила природа і що навколо все зеленіє, буяє та закликає до радості. Пізніше гаївки стали пасхальними. Але зміст залишився майже беззмінним – піснями та танцями люди висловлюють свою радість з приводу існування світу Божого з його яскравими фарбами та всеперемагаючою весною.
На Надвірнянщині танцюють весело. І літні люди і зовсім молоді. Окрім танців, є ще різні розваги, товариське штовхання, жарти та інше. Участь у заході бере місцевий священик, він веселиться Воскресінню Христовому разом з прихожанами.
– В нас особливо тут на Галичині, на Заході України священик був дуже великий авторитет. Священики організовували просвіту, організовували все, – говорить батюшка.
Він розповідає, що гаївки то така дуже давня народна традиція, яка насправді логічно пов’язується з християнством:
– Від того часу коли прийшло християнство ці веснянки, гаївки люди прикликали добру весну, добрий урожай. Люди зустрічалися на церковному подвір’ї і хлопці до дівчат залицялися, дівчата до хлопців і люди були з’єднані. Природа як Боже творіння, християнські свята і людина.
Отець диякон Микола не просто священик. Він ще й колекціонер. Зібрав чималу колекцію унікальних вишиванок, причому виключно в рідному районі. Колекцію почав збирати ще зі школи.
Колекцію показує з гордістю, і може розповісти ледь не про кожну сорочку! Отець Микола має прекрасне почуття гумору. Розповів, як добув один з експонатів своєї колекції:
– Старша жіночка, яку я знаю з Верхніх Майданов, а я у неї був. Вона каже – я вишила сама, я хочу щоб мені поклали її в домовину. А я кажу – пані, та в домовині ніхто не буде видіти, я перепрошую, черв’яки лешень будуть видіти, я вибачаюсь!
Продемонструвавши свої сорочки, диякон бере ріг і починає в нього дути…
Саме сільська традиція це те – що ще зберегло українців і українське середовище.
Значить, все буде!