Полтавське село народних промислів Решетилівка: залишилось лише майбутнє

0
261
переглядів

Унікальна ткацька фабрика у селищі зруйнована, але художній ліцей продовжує готувати народних майстрів

Колись селище Решетилівка Полтавської області було відомо в світі більше, ніж в Україні. Сюди приїжджали представники української діаспори з Канади, США та Європи.  Причиною цього паломництва була унікальна фабрика, де робили гобелени та ткали килими у національному стилі. Зараз від цієї фабрики лишилися одні руїни. Зате вцілів художній професійний ліцей, де до тепер вчать молодь народним промислам.

«Такого німці, фашисти не робили»

За легендою, селище Решетилівка було засноване на початку VII сторіччя козаком-пластуном Решетило, який мав тут пасіку. У ХІХ сторіччі це селище стає центром народних промислів – ткацтва, килимарства та вишивки. У 1905-му році тут була створена ткацька майстерня, у 22-му році її перетворили на артіль, а в 60- роках тут з’явилася ціла фабрика, яка носила ім’я Клари Цеткін. У 37-му році на базі школи майстрів заснували училище, де готували спеціалістів з народних промислів.

На фабриці виробляли декоративні тканини, скатертини, килими, вишивані рушники та сорочки.

– В нас тут робили всі великі замовлення: по 300 квадратних метри гобелени були. Розумієте які це? Це в спортзалі розстеляли шаблон, і він на весь спортзал був, – каже Петро Шевчук, головний художник Решетилівської фабрики, заслужений майстер України.

Працювало на цьому виробництві майже все населення Решетилівки. Ткацька фабрика давно вже не працює, а будівля, де вона знаходилась, руйнується та перетворюється на сміттєзвалище.

Валентина Верховод колись була начальником відділу кадрів Решитилівської фабрики ім. Клари Цеткін. Спочатку працювала 11 років ткачихою, потім перейшла на керівну посаду. Досконало знає історію фабрики, згадує про ті часи, коли фабрика працювала, з сумом та ностальгією. Каже, що фабрика мала дві філії і робило тут приблизно 500 чоловік.

– Свої кадри були, кадри брали із училища завжди.  Я 20 років проробила кадровиком. Набирала, на іспитах присутня була. Вся Решетилівка робила на фабриці, – говорить вона.

Зараз жінка разом з журналісткою ходить по занедбаній будівлі та згадує своє трудове життя:

– Любила я ткати. Ну це дуже красиво. Дванадцять годин –  уже додому треба йти, а ми ще сидимо робимо.

Як розповів заслужений майстер народної творчості України Євген Пілюгін, коли фабрика закрилася, всі верстати та інше обладнання просто спалили у дворі:

– Не роздали людям. Це таке німці не робили, фашисти цього ніхто не робив. Те, що зробили наші,керівники, не віддали людям верстати, не віддали зразки, все це було спалено. А фарбники ми вже вночі ходили збирали, там була розбита ця фарбувальня. То ми одягали чоботи гумові і рукавиці і спасали фарбники. Усе було під дощем викинуто все, розгромлено, розламано.

Ось таке ставлення до спадщини, до народних промислів, до української душі…

Вишивка як поєднання з космосом

Але надія все ж таки є. Це – Решетилівський художній професійний ліцей, його викладачі та учні.

Директор ліцею Наталія Бігун з гордістю говорить, що заклад, який вона очолює, є ровесником Полтавської області. Сьогодні тут навчається 100 учнів, але потенціал ліцею більший – він може прийняти 180.

Основну частину виробничої практики учні проходять у своїх майстернях.

– Державних підприємств  таких,  як була фабрика художніх виробів немає, а приватні підприємства в основному обдурюють, – каже пані Наталія.

Хто вони – учні цього ліцею? Чому обрали таку нелегку та, скажемо чесно, невдячну, спеціальність – ткацтво?

– Родичі розповіли батькам про ліцей, так я і дізналася. Я – творча людина, тому мені це все незвично та дуже цікаво, – каже студентка Мирослава.

Інша студентка – Катерина – виросла у багатодітній родині.

– Нас шестеро, всі вміють шити, – говорить вона.

А ось вибір Владислава став справжнім шоком для його батьків.

– Батьки кричали, вищали: ти що? Чого ти на художника будеш іти? Це не престижно. Кажу: зате мені подобається. Це виходить, я за декілька поколінь перший художник буду з освітою. А то у нас так, не особо оці професії в родині, – каже він, сидячи за ткацьким верстатом.

– Зараз потрібно допомогти, розповідати знайомим розносити по нашій Україні те, що є ліцей, в якому безкоштовно, фахово, з наданням гуртожитку можуть навчити творити шедеври, ще й стипендію будуть виплачувати, – говорить Олена Безносюк, викладач Міжнародного університету проблем людини «Україна».

Так, тут дійсно вчать молодь робити первозданну народну традиційну красу, решетилівську, полтавську автентику. Особливий захват викликають ткані килими.

Про особливості саме решитилівських килимів розповіла майстер ручного ткацтва Ольга Пілюгіна:

– Основою Решетилівського килима це все таки є дерево життя. Цей мотив проходить із килима в килим, простежується. Це –  великі квіти та пташки. Навіть інколи буває, що квіти великі, а пташки маленькі . І своєрідна кольорова гамма, вони такі більш пастельні. Немає дуже темного фону.

За словами художниці Надії Вакуленко, полтавську вишивку не сплутаєш з вишивками з інших регіонів.

– Найбільша відмінність – це вишивка білим по білому. Хоч така вишивка була розповсюджена на всій території України, тут був свій орнамент, своя композиційна будова, і це вишивка – в пастельних кольорах, – розповідає майстриня.

Але пані Надія знає й інший, головний секрет вишивки, яка робить вироби народних майстрів не лише дуже красивими та вишуканими, а ще й чарівними, наповненими світлом:

– Голочку тримаємо трьома пальчиками так, як в нас людина хреститься. Це вже символічно, раз і пішла голочка угору – це поєднання з Богом, з космосом.  І кожний стібок, така моя думка, закладається з хорошою енергетикою. Наприклад, коли я особисто вишиваю, я завжди вишиваю тільки в хорошому настрої,  тільки з хорошими думками, щоб тут тільки був позитив.