На Івано-Франківщині вирішували, як відкрити світу автентичну Україну

0
45
переглядів

Китайська вишиванка української не замінить. На Івано-Франківщині вирішували, як відкрити світу автентичну Україну.

“Автентика” – дуже модне, але якесь все ж таки чуже слово.  Не упізнається в цих літерах щось рідне, пов’язане з материнською піснею,  дитинством, родинними традиціями…

Як зробити автентику нашою українською фішкою? Як підтримати майстрів, які зберігають традиції народу? Як привнести в суспільство моду на своє, а не на дешеві китайські підробки?

Все це обговорювали на Івано-Франківщині. Тут в межах всеукраїнського проекту “Відкриваємо автентичну Україну” у червні 2015 року відбувся семінар під назвою “Відкриваємо автентичну Івано-Франківщину”.

На захід зібрались фольклористи, дослідники, наукові співробітники, колекціонери , майстри та представники церкви.

– Коли ми пишемо автентика, навіть ворд підкреслює це як помилку, – говорить Інна Залізнюк, президент громадської організації “Всеукраїнська академія автентики”.

Інна Залізнюк вважає, що сьогодні народна автентика є недослідженою, але саме вона якраз може стати основою політики єдності в державі. Треба працювати над тим, щоб об’єднати українців  навколо  нашої культури , історії, творчості та мистецтва. Але щоб це зробити — треба досліджувати, вивчати, а головне — любити своє, рідне.

– Тепер ми до чого дожилися. Прийшли китайські машини, прийшли китайці шиють все аби як: вишивка  ззаду, вишивка спереду, вишивка в маки, вишивка бісером, ніякого навантаження. Вишивка була з молитвою, вишивка була з добрим наміром, тепер цього всього нема,говорить  Дмитро Пожоджук, фольклорист, вишивальник, сільський голова Космача (Косівський район).

Обурює  пана Дмитра і те, що у музеях Росії  і досі запорізька та харківська вишивки вважається роботами “народів Росії”.

– Треба якось дбати так,  щоби зробити каталог мозайок, і сказати що це є – наше! Так, як зробив Василь Бабенко у Башкирії, де він вибрав усі українські узори і сказав, що це не є російські, що це є наші узори, – каже Пожоджук.

Про втрати української автентики, про те, що останнім часом її все частіше замінює “попса” з елементами якогось фольку, говорить також Ірина Свйонтек, дослідниця вишивки Івано-Франківщини:

–  Під час незалежності створилися фольклорно етнографічні колективи. І їх учасники були одягнені  в стародавні узори, в стародавні сорочки і традиційний одяг. То на початку ХХІ  на них вже або сценічний одяг  або чорт знає що!

На самому семінарі учасникам було надано чимало просвітницької інформації про народні традиції Івано-Франківщини.  І дійсно, є в цих традиціях щось первозданне, глибоко філософське та символічне.

Наприклад, як розповіла Ольга Олексюк,  науковий співробітник музею  етнографії “Давній Галич”, на Галичині сорочка, яку приурочували до весільного обряду або на смерть, не відрізнялась від святкової ні полотном, ні кроєм, ні вишивкою. Однак до шлюбу і на смерть повинна була бути сорочка не вживана, ні разу не прана, а лише з голки. Зі слів старожилів дізнались, котра жінка не мала для себе, ґазди та дітей по одній сорочці на випадок смерті, то її за ґаздиню не рахували.

Але, на жаль, всі ці традиції втрачаються. Також відомо, що справжня ручна робота, автентична сорочка зараз коштує чималі гроші, а ринок засмічений “туристичними” варіантами народного вбрання, які, звісно, коштують набагато дешевше.

–  Народні майстри живуть самі по собі, а держава сама по собі, – говорить Інна Залізнюк. – Вони займаються своєю творчістю, це державу не обходить. А, наприклад, в Бельгії платять зарплатню майстру за те, що він просто творить, за те що він живе, тому що він відроджує культуру тієї нації.

На її думку сьогодні необхідні реальні дії та реформи, а для цього потрібна громадська організація — сильна, потужна та змістовна, аби привернути нарешті увагу держави до народних традицій, які є підґрунтям української ідеї.

Але це справа майбутнього. А поки що поодинокі майстри збирають свої колекції, досліджують та творять. Творять тому, що так велить їм серце.

– Щоб стати колекціонером, цим треба жити, – говорить Галина Гафійчук, колекціонерка старожитностей. – Безкоштовно ніхто мені нічого не дав, одна сорочечка в мене в колекції подарована від моєї вчительки.  Але купити те, що ти любиш це неможливо, це як кохання –  неможливо  купити так само і улюблену справу.

Отець Іван Качанюк зібрав десь 200 сорочок, вишитих майстрами Надвірнянщини, що на Івано-Франківщині. Він вважає, що вишивка — це презентація нашого народу на світовому рівні. Якийсь позитив на фоні купи негативу про Україну із-за війни та інших не дуже приємних подій.

– Колекція була така малесенька, але потім почала розростатися, і ми мусили виділити уже цілу кімнату на музей. Там є поряд 200 сорочок нашого регіону, – каже він.

Отже, діалог розпочато. Люди, які цінують народні традиції, зберігають їх, отримали чудову можливість поспілкуватися. Але попереду — ще дуже багато роботи!