«До Донбасу треба було ставитися, як до класу, де навчаються діти з особливими потребами», – Леся Гасиджак

0
64
переглядів

Причини того страхіття, яке зараз відбувається в Донбасі, і яке розхльобує вся країна, криється у подіях 20-80-х років минулого сторіччя.

Так вважає кандидат історичних наук, етнолог Леся Гасиджак.  У лютому 2015 року в Музеї Івана Гончара вона провела відкриту лекцію на  тему: “Кому належить Донбас: генеза проблеми етнічної ідентичності населення регіону.” Більше читайте на honchar.org.ua

Донеччина починається з козацтва

За словами етнолога, до п’ятнадцятого століття землі сучасного Донбасу були не заселеною територією. Сюди ходили представники різних племен – готи, гуни, половці,  скіфи, сармати. Але компактних поселень тут не було.

– Перші такі поселення на території  Південно-Східної  України з’являються в VІ на початку VІІ століття, і пов’язані вони були власне з козацькою колонізацією. Тобто перші поселення на території нинішньої Донеччини,  зокрема північної частини області, це були козацькі зимівники. Тобто,  Донеччина починається з українства,  Донеччина починається з козацтва і крапка, – вважає Леся Гасиджак.

Далі, за словами вченої, козацькі поселення починають заглиблюватися на південь області і відходять фактично до Азовського моря. Тож перші поселення на території сучасного Маріуполя – також козацькі, а перша назва цього міста – Домаха.

Леся Гасиджак робить висновок, що козаки жили в сучасному Донбасі задовго до того, як там у ХVІІІ столітті з’явилися греки.

Перший бізнес в Донбасі робили європейці

– Власне вісімнадцяте століття стало моментом коли російський імперський уряд здійснює планову таку політичну колонізацію Південно-Східної  України, заселяючи на Донеччину представників кількох етносів, – говорить лектор.

Це були греки, переселені з Криму, німці, а у міських поселеннях почали з’являтися євреї, серби і інші.

За її словами, в той період (кінець ХVІІ – початок ХІХ ст.) Південно-Східна Україна була картою, яку розігрував російський імперський уряд, роблячи на нього ставку.

За словами Лесі Гасиджак, у ХІХ сторіччі починається «євроінтеграція» Донбасу: природні копалини, заховані в цих землях,  стають привабливими для іноземців.

– Про це сьогодні мало хто говорить, але насправді перший промисловий бізнес  на Південній Україні  належав  британським, бельгійськім, французьким підприємствам. Думаю, що всі ми знаємо знаменитого  славетного Джона Джеймса Хьюза засновника міста Юзівка, яке потім стало Донецьком, – говорить етнолог.

Українська селянська колонізація

Леся Гасиджак вважає, що переломний момент в історії  Південно-Східної  України настав з середини ХІХ ст., коли на  підприємства іноземних бізнесменів на Донеччині почала приходити українська людність  з Полтавської, Чернігівської та Київської губерній.

Етнолог називає це «українською сільською колонізацією», і говорить, що в різний період кількість українців в окремих повітах сучасного сходу становила до 90%.

Це були селяни, які залишали свої домівки та господарства і приїжджали працювати на перших промислових підприємствах Донбасу. Гасиджак говорить, що це були люди, які порвали зі своїм старим життям. Їм не треба було вести господарство, дбати про те, про що мусить дбати селянин – вони працювали на господаря, мали зарплатню та дах над головою.

– Це люди, які порвали з минулим,  але в майбутньому себе ще не знайшли. Так звані ліменальні персони. Потім з них виникне такий прошарок, як населення передмістя. Це вже не село, але ще не місто. Воно вже не дотримується чогось традиційного, але воно ще не досягло чогось нового  і модерного, – розповідає вчений.

І тим не менш, буремні події 1917-го року продемонстрували, що українці Донбасу продовжували лишатися українцями.

Гасиджак посилається на документи, опубліковані  доктором історичних наук, професором Володимиром  Сергійчуком. Там йдеться про те, що в 1917-18 роках мешканці Південно-Східної  України, тієї самої Донеччини: Єнакієва, Макіївки, фактично щодня писали листи до уряду Української Народної Республіки до Центральної Ради з проханням включити їх до складу УНР, тому, що вони не бачили  свого майбутнього  поза Україною.

Як з’явилась «теляча мова», або  Всесоюзна кочегарка

Що ж сталося? І чому сьогодні Донбас почав вважати себе часткою так званого «руського миру»? За словами вченого, причини криються в періоді з середини 20-х і по 80-ті роки ХХ сторіччя.

На думку Лесі Гасиджак,  саме в цей час радянська влада будувала на Донеччині  і на Луганщині нове суспільство, в якому не було місця ніяким традиціям, залишки, яких приносили з собою колишні селяни.

– Традиції руйнувалися методом приниження. Саме тоді з’являються оці сентенції  про українську культуру, що вона «когутська», «сільська», вислів «теляча мова» і тому подібне, – говорить лекторка.

Вона зазначає, що паралельно працює надзвичайно потужна агітаційна машина, яка вигадує нові обряди: спочатку традиційне Різдво заміняється комсомольським Різдвом, а потім впроваджується так званий «новий рік».

При цьому, влада робить соціальні умови життя того населення, яке працює на  промислових підприємствах, надзвичайно вигідними, зручними та комфортними. Будується житло, яке вільно дається кожному, будинки відпочинку, надаються пільги, а також вигадуються абсолютно нові свята. День молодого забійника, день кращого працівника у своїй сфері, день комбайнера, день банщиці… Тобто, людина живе у вигаданому, міфічному світі.

– І  коли сьогодні от вони ностальгують за тим радянським періодом, це легко пояснюється. Тому, що після 91-го року вони очікували ще більшого піднесення, а його не сталося. І якщо інші регіони жили гірше, Донбас в радянський період жив зажди красиво. І тому ностальгія там за тим Радянським Союзом є більшою ніж будь-де, – говорить Гасиджак.

Етнолог по-своєму трактує поняття «всесоюзна кочегарка». Саме так за радянські часи називали Донбас, тому що тут була зосереджена велика кількість промислових підприємств та шахт.

– Ця кочегарка перепалювала людей які, потрапляли на Донеччину з інших міст України по всім цим комсомольським путівкам.  І власне оця кочегарка перепалювала  людей з якимись залишками етнічного коріння, залишками національної пам’яті і формувала з них нову радянську людину. І їй це вдалося тому, що при тому засиллі пропаганди, штучних побутових благ, воно вкорінилося і діяло, – робить висновок ораторка.

Чому  Україна втратила Донбас

Але пані Гасиджак наголошує, що саме шахтарі Донеччини є однією з тих рушійних сил, які допомогли розхитати радянську владу. Більше того, вона вважає, що незалежність України, як мінімум, на 40% – це заслуга шахтарів, у яких на той момент було відчуття що радянська влада їх експлуатує.

Тобто, коли вони вже наїлися, коли вже все було доступно що можна, прийшло розуміння того, що ми можемо жити окремо. І тому шахтарські бунти в Донецьку в Луганську, в Києві під Верховною Радою і  Кабінетом  Міністрів і незалежність України – це дуже взаємопов’язані речі, – говорить вона.

В період з 1991-го по 1994-й прийшло розчарування. І саме ці роки, роки важкої економічної кризи, відкатили свідомість населення Сходу України назад, в 60-70 роки: у людей з’явилася ностальгія.

В цій зміні свідомості мешканців Донбасу етимолог звинувачує українську владу.

– Ніхто ті питання не досліджував, ніхто серйозно до регіону не підходив. А вже тоді можна було робити висновки і думати, робити передбачення, що цей регіон є кризовим, тобто, це – зона особливого ризику, якій треба було більше уваги приділяти, – говорить Гасиджак.

Вона впевнена, саме в Донбасі мала проводитися українська державницька політика.

– Винен кожен з нас, винна українська влада. Тому, що української культурної політики не було в жодному регіоні. Але на Донбасі вона мала би бути. Якби знову ж українська влада з 91-го року розуміла цю небезпеку, яка вже тоді висіла і тоді вже чатували. Якби вона це розуміла, то того, що є сьогодні могло просто не бути! – наголошує доповідачка.

Найколоритніша українська мова  – на Донеччині!

Як приклад того, що Донбас – це Україна, пані Гасиджак розповіла історію Івана Дзюби, українського «живого класика», який походить з Донеччини.

Гасиджак каже, що спогади  Івана Михайловича є надзвичайно багатим, розкішним та  етнографічним джерелом. Письменник зафіксував побут Донеччини у 50-60-х роках. А також – говірки, приказки та прислів’я, які Дзюба чув ще в дитинстві.

Спираючись на ці спогади, етимолог робить висновок:

Колоритнішої і розкішнішої української мови немає в жодному регіоні, крім Донеччини!

Однак у 65-му році в місті Донецьк була закрита остання українська школа. А перша була відкрита в 90-му на громадських засадах, яка мала лише три класи і працювала у форматі недільної школи. До війни в самому Донецьку було 160 українських шкіл.

Саме на Донеччині з’явився такий феномен, як «школа з українською мовою навчання», і це дуже дуже обманчива назва, перепрошую за русизм, тому, що це передбачало, що школа російськомовна, але є окремі класи, де навчаються українською мовою. І скажіть мені, будь ласка, коли на паралелі чотири класи, три вчаться російською мовою, в одному діти, які говорять російською на перервах, а на уроках – українською… Чи має це якийсь результат?  Я переконана що ні. Тому що це – не середовище, – зазначає вчена.

Свою промову пані Гасиджак закінчила цікавим порівнянням:

Донбас потребував особливого підходу. Як буває в школах, де навчаються діти з особливими потребами. І, очевидно, цей момент втрачений. І я не знаю, як з цього виходити сьогодні.  Але якби війна припинилася, я думаю, що кожен з нас би доклав максимальних зусиль для того, щоб помилки за 23 роки якось виправити. Але поки що є, як є, тому, що кінця тій самій війні поки що не видно.